Андрій Тягнибок: Наше завдання сьогодні - не допустити розширення Новоросії
Зі свободівцем, народним депутатом VII скликання, а нині бійцем батальйону "Січ" і рідним братом лідера "Свободи" Андрієм ТЯГНИБОКОМ спілкуємося у Львові - Андрій саме на ротації і у нього трохи більше ніж тиждень до повернення на фронт. Розпитуємо традиційно - про те, що нині відбувається на війні, які відчуття подальшого розвитку подій та майбутнього.
- Андрію, де Ви зараз з побратимами?
- Зі Слов'янська, де були раніше, нас наказом перевели в Авдіївку. Цікаво, що зробили це дуже раптово - одразу після "самогубства", яке вчинив пам'ятник Лєнінові в Краматорську. До слова, місцеві жителі дуже не хотіли нас відпускати - навіть збирали підписи, аби "Січ" повернули в Слов'янськ. Так їм спокійніше…
- І яка вона - війна в Авдіївці? Як виглядає?
- Особливість ведення війни в Авдіївці - це те, що зовсім поруч розташовані житлові будинки, зокрема й багатоповерхівки. Скрізь ходять люди, а тому дуже важко втямити, де сепаратисти, а де звичайні громадяни. У тих же Пісках, до прикладу, не залишилось місцевого населення. Ти чітко розумієш, що попереду тільки ворог. Тому виконувати завдання в Авдіївці мусиш з особливою пильністю.
Зараз я здебільшого перебуваю в Кураховому. Нас залучають до патрулювання території і до боротьби з диверсійними групами, з мародерством. Людей маємо обмаль, а завдань багато. Нудьгувати не доводиться.
До слова, волонтери подарували нам блокпост габіонного типу - свого роду сітка з матерією. Виставляєш розмір і форму, які тобі потрібні, а потім туди засипаєш пісок. Отримуєш стіни з піску і глини, що убезпечують від пострілів. Близько місяця облаштовували цей блокпост. Також я разом з побратимами брав участь у зачистці Мар'їнки.
- Які настрої панують серед наших вояків?
- Від нас дуже мало залежить. Перебуваємо на сході передусім для того, аби не дати розвинутися і розповзтись ідеї створення Новоросії. Армія, добровольчі батальйони та батальйони МВС цю місію фактично виконали. Якби ворогові вдалось прорватися з Донбасу до Криму, то нині мали б зовсім іншу Україну - без великої частини своєї території. Отож - стоїмо за Українську державу.
…Сьогодні на Донбасі, на передовій в окопах, триває дуже специфічна війна. Ти не бачиш противника, не маєш прямого контакту з ним, але обстріли відбуваються. Така стадія протистояння є дуже складною з психологічної точки зору, вона виснажує морально і психологічно. Не маємо можливості діяти по-іншому, бо дотримуємося так званих Мінських домовленостей. Не можемо стріляти з важкого озброєння, за винятком випадків, коли ворог іде в потужну пряму атаку. Та й то, аби дати йому відсіч, мусимо отримати спершу "добро" з Києва. Бойовики натомість стріляють коли і куди заманеться.
- Чи розумієте, коли то все закінчиться?
- Коли закінчиться ця війна, ніхто насправді не знає. І це залежить не від вояків, які сидять в окопах, і навіть не від керівництва АТО. Питання подальшого перебігу війни вирішать на рівні Київ-Вашингтон-Москва-Берлін. Наше завдання сьогодні - не допустити розширення Новоросії і відвоювати втрачені території.
…Психологічно значно легше іти в бій, аніж перебувати в очікуванні під обстрілами, коли від тебе небагато залежить, коли не знаєш, що і звідки прилетить. Від'їхало ОБСЄ - почали стріляти. Порошенко приїхав в Маріуполь - не стріляють. Виїхав з Маріуполя - стріляють. Це так звана окопно-мінна війна.
- Нащо воно бойовикам?
- Такими обстрілами вони, на мою думку, тримають нас в напрузі. Як і кожна війна, це велика гра. Ті ж самі шахи, коли можеш віддати пішака, аби замахнутися на більш значущу фігуру. Вони можуть зробити штурм, аби в Берліні чи Мінську пішли на поступки. Штурм Мар'їнки відбувався не просто так. Це зробили напередодні чергового раунду Мінських домовленостей, аби вести перемовини з позиції переможця.
- На Вашу думку, чи була стратегічна доцільність взяти Мар'їнку?
- Якби вони увійшли в Мар'їнку, то велися б уже вуличні бої. За Мар'їнкою - Курахове, а за Кураховим - пряма дорога на Запоріжжя і Дніпропетровськ. Крім того, Курахівська ТЕС забезпечує електроенергією Донецьк. Це могла бути і пробна вилазка, аби з'ясувати, як швидко може відреагувати українська армія, звідки будуть підтягувати сили, якою буде наша стратегія.
- Доводилось чути: частина тамтешнього населення зневірилась в тому, що Україна повертатиме свої території, а тому почала більш лояльно ставитись до бойовиків…
- Українська держава справді мало робить для українізації території. Не воює з російським інформаційним простором. Так, у Мар'їнці завалили телевізійну вишку. То не заслуга української влади - то випадковий снаряд, який влучив у вишку. Мав попасти в одне місце, а поцілив в інше, сотворив добру справу. Приємний виняток із неприємної тенденції. В Маріуполі, до прикладу, дивляться російські телеканали, бо українських банально нема, там слухають радіо "Донбас", яке тягне аж до Дніпропетровської області.
Ті, що були за сепаратистів в органах державної влади (міліція, СБУ), сьогодні перебувають на тих самих посадах, хоч територія вже під нашим контролем. А скільки було випадків, що українці ловили сепаратистів, а наступного дня їх відпускали?
Крім того, бойовики без проблем їздять відпочивати в Слов'янськ і навіть Одесу. Люди бачать цей бардак, бачать, що терористів не карають, спостерігають за тим, як на окуповану територію возять контра¬банду і таке інше.
- Чому так відбувається?
- У Києві немає політичної волі діяти по-іншому. Тому природно, що люди на сході мають страх, що їх здадуть на поталу ворогові. Вони бачать, що українська армія не наступає, що в керівництва країни немає стратегії повернення українських територій. З людьми треба працювати. За 23 роки незалежності цього ніхто не робив - їх не вчили любити українську Україну. Натомість школа, ЗМІ і державна вертикаль робили все можливе для формування "рускава міра" на Донбасі. Сьогодні мало що змінилося.
Але насправді, якщо з людьми працювати, вони починають все розуміти. Ми проводили величезну просвітницьку роботу в Слов'янську. Але це має робити не один наш батальйон - таку ж політику мають проводити на загальнодержавному рівні. Якщо хочемо, щоб Донбас став українською територією не тільки де-юре, а й де-факто, - мусимо впроваджувати українські правила життя. Українців там багато. У тій же Мар'їнці, де ми проводили зачистку, третина населення - україномовні, третина розмовляє суржиком і стільки ж - російською. Села довкола - україномовні.
Населення не має твердих поглядів і певності у чому-небудь. Якось у Кураховому сталася цікава подія. Мама з десятилітньої дитиною побачила нас, і почала швиденько тягнути дочку за руку в маршрутку. Дитина противиться: "Мама, да ето же наши". Мама кричить: "Пошли отсуда, какие они наши?". Вони зайшли в маршрутку. Тоді якраз італійська діаспора передала нам гостинці, зокрема цукерки - снікерси. Взяв з машини тих снікерсів, зайшов в маршрутку і дав дитині. Мама після того вибігла за мною з маршрутки, почала дякувати… Ще хвилину тому ставлення було протилежним… Такі-от полярні реакції розгублених і наляканих людей.
Ми у Кураховому також проводимо українізацію. До прикладу, шкільні бібліотеки заповнюємо українськими книжками. Але це - крапля в морі. Має бути підтримка держави. Не тільки військові дії - мусимо здійснити гуманітарну експансію України в Україну.
- Як далі розвиватимуться події і чим все закінчиться?
- Це знає тільки Господь Бог. Ми маємо дуже мало інформації. Не знаємо, які реальні домовленості були в Мінську, не знаємо, що в головах кремлівських карликів, адже говорять вони одне, а роблять інше. Але переважна більшість бійців уже розуміють, що або ми будемо розбирати Кремль по цеглинках, або Росія знищить Українську державу. Це два протилежні і єдино можливі наслідки завершення війни між Росією і Україною. Тому кінцева мета, в яку ми віримо і якої домагаємося, - знищення імперії російського окупанта…
Г.Ч., С.К. Часопис ВО "Свобода"
