Присвячую усім жертвам Євромайдану...
Гіркий, кіптявий присмак революції...
І дух народу все ще не вмирає...
Чому повинні жити ми прибульцями
У рідному знедоленому краї?
Намети, барикади, сніг і вогнище,
І губи сині, змерзлі від морозу...
Ми не голодне, втомлене пасовище,
А військо, що тримається обозу.
Ми прагнем справедливості й єднання.
Тут матір, батько, чоловік, дружина,
Тут і студент, і дід, чиєсь кохання,
Й маленька ще, заплакана дитина.
Нам вже не страшно - нічого втрачати.
Цей відчай нас штовхнув на нові жертви...
Ми будем йти вперед і вимагати,
Щоб кривдник наш був скорений і мертвий.
Змінити щось без горя і насилля?
На жаль, для нас це поки неможливо.
Спочатку ж бо зламати треба гілля,
Щоб посадити й виростити диво.
А диво є, воно вже зовсім близько.
Ми знаєм це і впевнено доводим
Для тих, хто впав знеславлено і низько,
Що все ж, останнє слово за народом.
Наш прапор на Майдані ще тріпоче,
І наш диктатор згублено зітхає.
Його покине тил, а це - пророче,
Бо ж "беркут" - вид птахів, що вимирає...
